Нервова гра в Роттердамі, під час трансляції якої різко збільшилися продажі валідолу. Та на щастя Великий Клуб не тільки не пропускає, а й забиває на останніх секундах доданого часу, просто знущаючись на голандцями. І ми в наступній стадії.
Шенгенську візу в Угорщину М-і отримав ще напередодні гри віповіді в Голандії (в К-а можна сказати, довгострокова). Тож їхати ми мали в будь-якому випадку. Єдине питання – це "куди?".
Серед таких суперників, як Малага, Фенербахче, Лілль, Удінезе, Боруссія, найгіршими варіантами були турки і іспанці. До Стамбулу і до Малаги не дешево добиратися, крім того турки вже набридли, кожен рік з ними граємо в єврокубках. Найкращим і найцікавішим варіантом, мабуть, було б Удіне: сонячна Італія, узбережжя Середземного моря. Ми просто марили цим італійським варіантом, та напередодні жеребкування фану К-у наснився сон, ніби-то ми заблукали на кордоні Німеччини і Польщі, і, дійсно - нам випали німці. Майже відразу після жеребкування почали пробивати в інеті найдешевші маршрути, якими можна дістатися німецького міста, яке знаходиться на заході країни, поблизу з Нідерландами. Новина про те, що дніпропетровським друзям випав чеський Слован із Лібереца наштовхувала на ідею пробити ще й лівак за Дніпрян.
М-і:
К-к вирушив до Будапешту на тиждень раніше і часу там дарма не гаяв, знайомлячись з культурою місцевого футболу. Я ж почав свій шлях зі своєї малої батьківщини, виїхавши 17 серпня в Київ, а звідти - на мячик киян в Полтаву. Побачивши на власні очі цю гру, залишалися лише заспокоїтись і надіятися що кияни свій рівень ще покажуть. Сівши в потяг Київ - Чоп я майже відразу відключився, прокинувшись лише у романтичній Шепетівці. Так я розпочав цей євровиїзд.
Першою ціллю був Будапешт. Потягами цей шлях можна подолати досить бюджетно. Спочатку потрібно добратися до містечка Чоп, яке помилково в багатьох довідниках називають найзахіднішою точкою України (насправді ж найзахіднішим населеним пунктом нашої країни є селище Соломоново, яке знаходиться в 2 км. від Чопу). Потяг прибув о 6тій ранку. Через півтори години я придбав квиток на тягу до угорського містечка Захонь, ціна приблизно 30 гривень. Близько 8ої відкрилася митниця, доволі поверхневий шмон, банальні питання, сідаєш у тягу, через 15 хвилин перетинаєш Тису і тебе зустрічають угорські митники, які проводять ретельну перевірку речей і документів безпосередньо у вагоні після зупинки у Захоні. Прибувши до Захоня потрібно придбати квиток до угорської столиці, коштує він понад 5000 форінтів (170 грн). Тут і відбувся перший казус. На вокзалі Чопа я не встиг купити форінти (бариги зранку спали), а євро каси не приймали (хоча табличи на касі повідомляють про зворотнє). На питання «де тут можна зробити обмін?» місцеві просто не знають відповіді і це мене ставить у безвихідь.
Пішовши на пошуки в центр, там зустрів такого ж туриста, професійного фотографа, який смачно наминав свій сніданок. Розмовляли ламаною англійської з польськими словечками. Незважаючи на вибухонебезпечну сербопольську кров, до футболу, до протистояння Гробарів і Деліє новий знайомий виявився байдужий (в сім`ї дивиться футбол тільки жінка – українка). В нього також виникли проблеми з кредиткою і ми чекали відкриття банку разом. Розмова перейшла у русло подорожей, і сербополяк розказав, що в Україні буває часто. Подорожує він багато, за цей рік двічі об`їздив Прагу, Дрезден, Берлін, Будапешт, та пів-України. Та це мрія кожного виїздюка! Як виявилося, чекали ми дарма, а все тому що 20 серпня в Угорщині головне національне свято – день святого Іштвана, першого короля Угорщини, коронованого 1000 року. Мало того половину тяг до Будапешту відмінено, місцеві підкинули інфу, що єдиний можливий обмінник знаходиться за містечком в хостелі «Бурий Медвед». На попутці доїхавши до нього, застав "Медведа" закритим. Тож довелося йти до бар поблизу, де висока мадярська блонді мене розвела на курсі. Іншого виходу не було.
Тепер постало питання як добратися до вокзалу вчасно, адже затримуватися на кордоні більше часу у планах не було, тому довелося максимально прискорити свій рух. Перевів подих тільки сівши у тягу на Будапешт. Шлях довжиною 336 км. собака подолала за 5 з половиною годин. В купе я ледве не звихнувся від місцевого говору - угорська мова не схожа ні на одну іншу і зрозуміти, бодай вгадати, про що говорять твої сусіди неможливо. Вслуховуючись у розмову, пробував хоча б дешифрувати сенс слів. Виходило щось на зразок: «ніга ніга ван персі косинка» або «маваші кишки ракушка». На платформі вокзалу Будапешт-Нюгаті мене зустрів К-к і ми, сівши в метро, поїхали на вписку. Вписалися у затишну квартиру в старовинному районі Ференцварош, перекусили, привели себе в порядок та, обговоривши завтрашні дії, пішли гуляти по вулицям Будапешта.
У святковий день вулицями столиці тинялось безліч людей: місцевих жителів та туристів з різних куточків Європи. В місті багато сірих, але все ж таки менше ніж у нас, наприклад, на День Незалежності.
Національний музей Угорщини.
Пройшлись найвідвідуванішою вуличкою міста Váci út, послухали вуличних музик.
Це все відбувалося в супроводі наших прекрасних гідів, які не на секунду не давали нашій увазі розсіятись ))
Пройшлися набережною до парламенту.
Поки ми дійшли до парламенту, тут вже закінчились всі урочистості.
Меморіальна плита, присвячена подіям 56го року, про які згадується у всім відомій пісні, мотив якої можна інколи почути на наших секторах:
Базіліка святого Іштвана - найбільший храм столиці Угорщини:
Далі ми рушили на міст Ержебет, де рівно о 21ій почався святковий салют. Салют непоганий, не гірше, ніж на день міста в Вишгороді:). Все це дійство було організовано з 3-4 барж, які знаходилися в центрі Дунаю.
Після салюту вирішили відразу піти купити на вечір щось перекусити. Повечеряли, М-і поліз спати, а К-к до 3ої години ночі ще дописував звіт про столичне дербі. Наступного дня нас чекав виліт в Німеччину...
