Фанати-єбанати зі столиці після нетривалої перерви знову подорожують Україною, цього разу біло-синій десант відправився до Харкова, який набрид ще на початку весни. Через півроку історія повторилася – як і тоді на «Динамо» очікувало дві поспіль гри з «Металістом», як і тоді на першу майже забили, а на другу виїхали досить серйозним складом.
Багато хто відбув тягами ще у суботу ввечорі, частина пробивала собаками, ми ж у складі семи чоловік вирушили в день матчу на ранковому експресі. У кожному вагоні зустрічалися наші хлопці, дорога пройшла весело і непомітно, хоча ексцесів уникнути не вдалося: якийсь хлопчина з нашого вагону випадково лобом(!) розбив скло у тамбурі, що викликало зайву увагу провідників. У Полтаві до нас у вагон вписалися п’ятеро акабів у штатському, які, намагаючись не палитися, весь час користувалися мобільними телефонами і випадково засвітили свою відеокамеру, на зразок тих, якими зазвичай знімають сектори.
На вокзалі жодного ажіотажу, спокійно виходимо та відправляємось до точки Х, де збиралися всі кияни для узгодження подальших бойових дій. Через деякій час в цій самій точці розпочинається фестиваль «Танці зі столичними зірками», в яких проти столичних зірок виступали місцеві таланти. Вдаватися у подробиці дійства немає сенсу, варто лише зазначити, що зі сторони киян приймало участь досить багато молоді. Повна перемога хохлів, розділення на купки, маневри місцевими пердями з метою відписатися з місця подій, подорожі всією гілкою метро та зустріч у точці Л. Там вирішили, що запропоновані білети по 30 гривень на гостьовий сектор брати не будемо, натомість відправили делегатів за білетами по 10 на інший, звичайний сектор. Усі разом рушили до центру міста, посиділи в одному дуже непоганому та дешевому закладі та відправились на стадіо. По дорозі бомбили все навкруги стікерами, заряджали у метрополітені та влаштували міні-безлад у вагоні.
Заходимо на лівий сектор, встаємо серед місцевої кузьми… Раптово всі стають по торсу та починають заряджати, кузі в шоці та паніці відписуються подалі, після тривалих благань акабів погоджуємось перейти за своїми квитками втричі дешевшої вартості на гостьовий сектор. Шмон на вході дуже поверхневий, чи то після Сум вже завжди й усюди буде так здаватися. Проте у перерві не випустили навіть у туалет, щоправда з початком другого тайму стали пускати по двоє. Виділений гостьовий сектор заповнений повністю, судячи із більшості контингенту його нижньої частини, фан-клуб організовував баси на цей матч. Шиза досить непогана та душевна, хоча багато емоції було виплеснуто ще за кілька годин до матчу… Дуже потішив звук харківського стада, відверто кажучи – дуже гучний, але що вони там заряджають, окрім 2-3 коротких зарядів, відомо мабуть лише їм самим. Таким чином, кияни весь матч чули незрозуміле «Вперёд, Бетао, мы с тобой!», і під ритм барабанів харків вдало перетворювали скандування «Металист» на «Похуист», «Первую столицу» на вже легендарний лікувальний заклад №1, чим викликали свист та обурення в радіусі 3-х прилеглих з обох боків секторів. Після другого м’яча у ворота «Металіста» запалено декілька фаєрів та вроцлавських вогнів, декілька космотнавтів намагаються просунутись до паліїв углиб сектора, але дуже швидко ці спроби залишають. Натомість з’явивилося третє коло оточення – окрім звичайних акабів та грифонів прибігли ще й беркути, та декілька осіб у штатському із камерами, які почали за вказівками офіцерів цілеспрямовано знімати окремі скупчення між рядами. Варто згадати ситуацію наприкінці матчу, коли після закликів з гостьового сектору до місцевих шанувальників шкіряного м`яча йти додому почався 5-хвилинний взаємний обстріл київських фанатів та місцевої їбанутої кузьми усіми підручними засобами. Літали пластикові пляшки, запальнички, склянки з нашатирним спиртом та інший непотріб, місцеві дуже тішили постійними влучаннями в потилиці своїм у намаганнях жбурнути щось на гостьовий. Закінчилося все вгамуванням харківського стада кількома фуражками та триманням киян протягом хвилин 40, а може й більше. Цей час проходив ще веселіше, ніж 90 хвилин матчу, кияни віждигали за всю хуйню та виконували адові пісні таких бесперечно культових у фанатьскому світі виконавців як Максім, Іра Алєгрова, вже традиційні Квест Пістолз і нарешті пісню виїзду – «Хуторяночка». Згодом до акабів нарешті дійшло, що пора б вже й почати відпускати фанатів на потяги, але на спроби полковника пояснити якийсь хитромудрий порядок виходу з трибуни з сектора роздалося громогласне «Отпустите меня в Гималаи!». Почали нарешті випускати, групками по 15-20 чоловік, при чому щоб дістатися виходу треба було пройти через щільний живий коридор з грифонів, не вистачало мабуть лише овацій та червоної доріжки. Більше десятка киян на цьому самому виході прийняли, проте до відправлення перших потягів на Київ відпустили. На вокзал вивозили вже знайомими з минулих виїздів пазиками, один з яких потрапив під щільний обстріл камінням, унаслідок чого доїхали з чотирма розтрощеними вікнами. Дорога додому пройшла тихо та спокійно, а зранку треба було бачити круглі очі пасажирів на пероні, коли майже з кожного вагона висадилося по кілька десятків заспаних фанатів-єбанатів.
Багато хто відбув тягами ще у суботу ввечорі, частина пробивала собаками, ми ж у складі семи чоловік вирушили в день матчу на ранковому експресі. У кожному вагоні зустрічалися наші хлопці, дорога пройшла весело і непомітно, хоча ексцесів уникнути не вдалося: якийсь хлопчина з нашого вагону випадково лобом(!) розбив скло у тамбурі, що викликало зайву увагу провідників. У Полтаві до нас у вагон вписалися п’ятеро акабів у штатському, які, намагаючись не палитися, весь час користувалися мобільними телефонами і випадково засвітили свою відеокамеру, на зразок тих, якими зазвичай знімають сектори.
На вокзалі жодного ажіотажу, спокійно виходимо та відправляємось до точки Х, де збиралися всі кияни для узгодження подальших бойових дій. Через деякій час в цій самій точці розпочинається фестиваль «Танці зі столичними зірками», в яких проти столичних зірок виступали місцеві таланти. Вдаватися у подробиці дійства немає сенсу, варто лише зазначити, що зі сторони киян приймало участь досить багато молоді. Повна перемога хохлів, розділення на купки, маневри місцевими пердями з метою відписатися з місця подій, подорожі всією гілкою метро та зустріч у точці Л. Там вирішили, що запропоновані білети по 30 гривень на гостьовий сектор брати не будемо, натомість відправили делегатів за білетами по 10 на інший, звичайний сектор. Усі разом рушили до центру міста, посиділи в одному дуже непоганому та дешевому закладі та відправились на стадіо. По дорозі бомбили все навкруги стікерами, заряджали у метрополітені та влаштували міні-безлад у вагоні.
Заходимо на лівий сектор, встаємо серед місцевої кузьми… Раптово всі стають по торсу та починають заряджати, кузі в шоці та паніці відписуються подалі, після тривалих благань акабів погоджуємось перейти за своїми квитками втричі дешевшої вартості на гостьовий сектор. Шмон на вході дуже поверхневий, чи то після Сум вже завжди й усюди буде так здаватися. Проте у перерві не випустили навіть у туалет, щоправда з початком другого тайму стали пускати по двоє. Виділений гостьовий сектор заповнений повністю, судячи із більшості контингенту його нижньої частини, фан-клуб організовував баси на цей матч. Шиза досить непогана та душевна, хоча багато емоції було виплеснуто ще за кілька годин до матчу… Дуже потішив звук харківського стада, відверто кажучи – дуже гучний, але що вони там заряджають, окрім 2-3 коротких зарядів, відомо мабуть лише їм самим. Таким чином, кияни весь матч чули незрозуміле «Вперёд, Бетао, мы с тобой!», і під ритм барабанів харків вдало перетворювали скандування «Металист» на «Похуист», «Первую столицу» на вже легендарний лікувальний заклад №1, чим викликали свист та обурення в радіусі 3-х прилеглих з обох боків секторів. Після другого м’яча у ворота «Металіста» запалено декілька фаєрів та вроцлавських вогнів, декілька космотнавтів намагаються просунутись до паліїв углиб сектора, але дуже швидко ці спроби залишають. Натомість з’явивилося третє коло оточення – окрім звичайних акабів та грифонів прибігли ще й беркути, та декілька осіб у штатському із камерами, які почали за вказівками офіцерів цілеспрямовано знімати окремі скупчення між рядами. Варто згадати ситуацію наприкінці матчу, коли після закликів з гостьового сектору до місцевих шанувальників шкіряного м`яча йти додому почався 5-хвилинний взаємний обстріл київських фанатів та місцевої їбанутої кузьми усіми підручними засобами. Літали пластикові пляшки, запальнички, склянки з нашатирним спиртом та інший непотріб, місцеві дуже тішили постійними влучаннями в потилиці своїм у намаганнях жбурнути щось на гостьовий. Закінчилося все вгамуванням харківського стада кількома фуражками та триманням киян протягом хвилин 40, а може й більше. Цей час проходив ще веселіше, ніж 90 хвилин матчу, кияни віждигали за всю хуйню та виконували адові пісні таких бесперечно культових у фанатьскому світі виконавців як Максім, Іра Алєгрова, вже традиційні Квест Пістолз і нарешті пісню виїзду – «Хуторяночка». Згодом до акабів нарешті дійшло, що пора б вже й почати відпускати фанатів на потяги, але на спроби полковника пояснити якийсь хитромудрий порядок виходу з трибуни з сектора роздалося громогласне «Отпустите меня в Гималаи!». Почали нарешті випускати, групками по 15-20 чоловік, при чому щоб дістатися виходу треба було пройти через щільний живий коридор з грифонів, не вистачало мабуть лише овацій та червоної доріжки. Більше десятка киян на цьому самому виході прийняли, проте до відправлення перших потягів на Київ відпустили. На вокзал вивозили вже знайомими з минулих виїздів пазиками, один з яких потрапив під щільний обстріл камінням, унаслідок чого доїхали з чотирма розтрощеними вікнами. Дорога додому пройшла тихо та спокійно, а зранку треба було бачити круглі очі пасажирів на пероні, коли майже з кожного вагона висадилося по кілька десятків заспаних фанатів-єбанатів.
